Слово твоє - світильник перед ногами в мене, світло на моїй стежці (Пс 119,105)
» » Зеня Кушпета: “Найщасливішою я була по середах”
Всі новини

Зеня Кушпета: “Найщасливішою я була по середах”

Її історія дуже нагадує Ісусову притчу про чоловіка, який знайшов найкращу у світі перлину. А знайшовши її, продав усі свої статки, щоб купити ту коштовність. Вона жила в Канаді, мала успішну кар’єру піаністки, викладала в університеті та в консерваторії, була в пошані, бо займалася активною громадською діяльністю. Комусь і одного з переліченого було б досить для щастя… Досить, якби не довелося стикнутися зі світом людей, котрі мають дар, більший за успішність і престиж. Дар насправді щиро і безумовно любити. Про ідеальний варіант світу, про свою найкращу подругу і вчительку Роузі, дівчину з розумовою непосносправністю, яка перемінила її життя та про “друзів” з особливим даром розповідає Зеня Кушпета, засновниця в Україні спільнот “Віра і Cвітло” та “Лярш-Ковчег”.

Фото: з архіву УКУ

– Пані Зеню, коли називаєш Ваше ім’я, то майже завжди чуєш: “А, то Лярш!” Що Ви думаєте про таку асоціацію?

–Я в Україні є волонтером від руху “Лярш” більше 20-ти років. “Лярш-Ковчег”, “Віра і Світло”, “Джерело” та “Емаус” – це ті організації, з якими я була споріднена весь цей час. Я колись мріяла, щоб цілий світ був у “Лярш-Ковчезі”. Бо це таке співжиття різних людей разом, де є ділення людськими дарами та слабкостями. Це справді ідеальний варіант світу. Я собі так уявляла і думала: “Боже, як би то гарно було, якби після гімназії чи вишу всі студенти могли трішки пожити в спільноті з особами неповносправними. Побути в середовищі осіб, які є часом такі, як діти, але які відкривають нам глибину Неба і нас самих”. Бо наші “друзі” (так називають осіб з неповносправністю у “Лярші” та “Вірі і Світлі” – ред.) насправді мають цей особливий дар, і про це світ багато років не чув і не знав.

Тому коли я чую, що слово “Лярш-Ковчег” асоціюється з моїм ім’ям, то нагадую собі, наскільки “Лярш” перемінив моє життя. Направду перевернув його догори ногами і направду вперше у житті відкрив мене на моє справжнє покликання.

– В одному з інтерв’ю Ви сказали, що люди з неповносправністю допомогли Вам бути собою. Чи можете це пояснити?

–Я дуже багато речей зрозуміла саме через співжиття разом з особами розумово неповносправними. Наші “друзі” завжди при першій зустрічі не обов’язково вербально, а всім своїм єством дивляться в очі і запитують: “Чи любиш ти мене? Чи станеш моїм другом?” А це є бажанням кожної людини, без винятку, любити і бути любленим. І це – суть усього нашого життя. З нашими “друзями” я відчуваю пряму лінію від серця до серця. Бо ми іноді заплутуємось у нашому інтелекті. Хоча сам по собі інтелект – то прекрасна річ. Але нерідко він може бути на перепоні глибших речей, якщо ми не використовуємо його заради того більшого буття. А те більше буття дуже втілене в наших “друзях”. Вони мають серце, яке завжди відкрите і зосереджене на найважливішому – на любові.

Ми живемо у світі різних умовностей: суспільство хоче від нас чогось одного, родина – іншого. Ми мусимо постійно щось здобувати: освіту, кар’єру, престиж, становище тощо. Знаєте, в дитинстві я весь час чула голоси, які мені казали, ким я маю бути. А як я стала молодою дорослою людиною, то раптом усвідомила, що не знаю, хто я така. Я мала зовнішньо прекрасне життя, яке відповідало стандартам усіх, хто чогось від мене хотів. Але насправді то не було моє особисте унікальне життя. Я не відчувала, що справді живу своїм життям. Тому “друзі” такі цінні для нас – вони не мають того інтелектуального вміння пристосовуватися до вимог оточення. Вони є самими собою. І можуть нас цього навчити.

– Тож, Ви відмовилися від успішної кар’єри музиканта, щоб жити в спільноті з людьми розумово неповносправними?

– Коли я вперше потрапила в спільноту “Лярш-Ковчег”, то була викладачем музики в університеті та консерваторії. Але ще раніше, після гімназії, коли я стояла перед вибором свого фаху, то думала обрати або музику, або соціальну роботу. Бо це були дві речі, які мене найбільше притягували. Зрештою, я обрала музику. Та завжди старалася займатися якимось суспільним служінням. І якось я взяла один рік академки з роботи в університеті, щоб попрацювати волонтером десь в Африці чи Індії. Ну і мене запитують, хто я за фахом? Кажу, що піаністка. Мені відповідають, що з таким фахом люди не підходять. Я обурилась: “Але чому?! Я можу рови копати. Десь у селі вчити когось англійської мови. Я можу прибирати”. Та мені все одно відмовили. Тоді я попросила список усіх волонтерських організацій, які є у світі. Я відразу почала дивитися на колонку, де було зазначено, які потрібно мати знання і вміння. А в одному місці писало, що не потрібно жодних кваліфікацій. Я зраділа, що хоч хтось може взяти мене волонтером. Це була спільнота “Лярш-Дейбрейк” з-під Торонто, мого рідного міста. Так я потрапила у будинок, де жили люди з розумовою неповносправністю та їхні асистенти.

“Тому “друзі” такі цінні для нас – вони не мають того інтелектуального вміння пристосовуватися до вимог оточення”. Фото: з архіву Зені Кушпети

– Саме там Ви познайомились із Роузі, дівчиною з неповносправністю, яка найбільше вплинула на Ваше життя?

–Так. Наша поява у цій спільноті збіглася в часі. Мене як асистента закріпили за Роузі. Вона була круглою сиротою і до цього жила в державному закладі. Їй був 21 рік, але виглядала, як семирічна дівчинка. Весь цей час вона прожила на ліжку, обтягненому сіткою, щоб дівчина не виповзала. То була майже клітка. Роузі не ходила, не розмовляла, не вміла сама їсти. Ми потоваришували. У нас зав’язалася дружба на все життя.

Мене дуже приваблювало в ній те, що вона є сама собою, що зовсім не переймалася тим, хто і що про неї думає. Вона просто жила своїм життям. Роузі мала дуже велику силу волі. І хтось ззовні, очевидно, думав, для чого вона взагалі живе? Але саме Роузі відкрила для мене моє покликання. Вона цілковито змінила моє життя. Вона привела мене до Бога.

Ми з Роузі мали один свій ритуал – я завжди шептала їй на вушко, яка вона прекрасна. Я її обіймала і казала: “Яка ж ти гарна. Ти така прекрасна. Така любляча. Ти така неймовірна. Ти – супер-супер”. Роузі сиділа і ніби не розуміла. А потім я продовжувала її улюблене: “Але ти також і така хитра, така збиточна”. І тоді вона широко усміхалася! (сміється). Бо вона дійсно такою була. Як ми сиділи за столом, то вона тільки й чекала, щоб хтось відвернувся, і вона миттю скидала щось зі столу і задоволена реготала. Тож, коли я нашіптувала їй компліменти, вона все чекала моменту, коли я перейду до того, щоб сказати їй про те, що вона – найхитріша у світі. Це її дуже потішало. Важко сказати, чи Роузі розуміла мої слова, але очевидно, що відчувала. І розуміла нашу дружбу й любов. Про це свідчила її реакція.

Роузі навіть приїжджала з асистентами до мене в Україну. Вона два тижні тут гостювала. Ми подарували їй вишиту сорочечку.

П’ять років тому Роузі померла. На її похороні була повна церква людей, серед них – безліч приятелів, асистентів, чиє життя вона перемінила. Ці люди з’їхалися на її похорон із різних куточків світу. Її секрет був у тому, що вона мала величезну внутрішню свободу, якої так прагне кожна людина. Роузі була справді вільна.

– Як батьки, сестра, родина друзі поставилися до такої кардинальної зміни напрямку Вашої роботи?

–Я не раптово поміняла свою роботу музиканта на життя в спільноті. Після року волонтерства в “Лярші” я повернулася назад в університет. Та щосереди я надалі волонтерувала у тій спільноті, їздила до Роузі. А на вихідні запрошувала її до себе. Так тривало наступні два – три роки. І тоді я знову задумалася: “Зеню, тут ти викладаєш і концертуєш. Купаєшся в оваціях. Маєш успішну кар’єру. Реалізовуєш себе і в українській громаді. Але ж найщасливіша ти чомусь саме по середах”. Так, дійсно, найкращими для мене були моменти у спільноті, час із Роузі – коли я її купала, годувала, коли ми разом готували вечерю і всією спільнотою сиділи при столі. Тоді я подумала: “Ну то якщо середа – мій найщасливіший день, то навіщо я тим іншим займаюся?” І так ще кілька років я поволі залишала свою музичну діяльність і прийняла рішення жити у спільноті.

Звісно, мої близькі не зрозуміли того. Батьки думали, що я з’їхала з глузду. Мама плакала п’ять років. Тато також страшенно переживав. Вони все так сприймали тільки тому, що мали цілковите незнання про людей із розумовою неповносправністю, а тому – великий страх перед тим усім. Для багатьох людей це був дуже незрозумілий крок: чому це я раптом стала чимось таким займатися?

Але згодом всі зрозуміли сенс мого вибору і відкрили для себе світ людей із неповносправністю. А особливо після того, як я поїхала в Україну.

– Чи правда, що зразу ж, як Ви приїхали до України, Вас обікрали? І Ви все одно вирішили залишитися тут?

–А-а-а-а! (сміється) То було в липні 1991 року, як я вперше прилетіла до Києва. Мене мав зустріти представник турагенції, щоб посадити на поїзд до Львова. Виходжу я з аеропорту і роззираюся, де б могла бути та особа з надписом. Я мала дві валізи, повні подарунків для родичів, і поставила їх на землю. Мені перехопило дух, бо я врешті побачила те українське небо, про яке так багато чула і від батьків, і від вчителів. Я дуже сильно відчула, що нарешті є там, де мені призначено. Аж раптом хтось прибіг і вкрав з-під рук мої валізи. І це в перші п’ять хвилин мого перебування в Україні (сміється). Та міліція наздогнала крадія, і мені все повернули. Але ця пригода мене зовсім не засмутила, бо я була захоплена іншим – я відчула, що нарешті приїхала туди, де моє місце.

Коли я їхала в Україну вдруге, то мені підказали розпочинати роботу із спільнот “Віра і Світло”. Бо “Лярш” – це вже співжиття асистентів із особами розумово неповносправними. А для цього людей треба підготувати. І згодом таки постали при парафіях спільноти “Віра і Світло”, де збираються особи з неповносправністю разом із рідними та молоддю-приятелями для спілкування, святкування і молитви. Потім із товариством “Надія”, яке заснували батьки дітей із церебральним паралічем, ми відкрили навчально-реабілітаційний центр “Джерело”. 2001 року при Львівській Богословській Академії (тепер це УКУ – ред.) створено “Емаус” – центр духовної підтримки осіб з особливими потребами. Також ми відкрили п’ять майстерень для осіб з розумовою неповносправністю, для їх спільної праці з асистентами. Багато молодих людей побували за кордоном у спільнотах “Ляршу”, набули знань. 2008 року в Україні створено спільноту “Лярш-Ковчег” і торік у Львові відкрили перший будинок, де проживають асистенти разом із друзями з розумовою неповносправністю.

Та хочу сказати, що нічого цього не було наперед заплановано. Коли мене відправляли сюди з моєї канадської спільноти, то о. Генрі Ноуен говорив: “Зеню, їдь без жодного плану. Треба бути відкритим на діяння Святого Духа”.

– А як Ви шукали однодумців у цій справі? Бо в Радянському Союзі ситуація з особами неповносправними була страшною – рідні часто тримали їх весь час у хатах, а держава ховала їх у закритих інтернатах. Та й сьогодні місцями є так само.

– Так, я на свої очі бачила жахіття життя людей із неповносправністю в українських інтернатах. Ці люди не брали ніякої участі ні в житті суспільства, ні в житті Церкви. Це були люди “заховані”. І тоді я почала ходити по церквах і запитувала у священиків, чи вони бачили таких людей у себе. Також запитувала в парафіян. І люди приходили, розказували, що десь там по сусідству в них є особи з неповносправністю. Тоді я ходила до тих сімей, стукала в двері і розказувала про “Віру і Світло”. Я розповідала їм, що їхні діти прекрасні і вони, як і інші, мають свою місію. Звісно, спочатку батьки думали, що це якась вар’ятка прийшла. Вони нічого не розуміли. Та насамперед я шукала молодь, яка б хотіла стати волонтерами. І потім із ними ми ходили по всіх тих хатах. Також я ходила по різних вишах і церковних організаціях. Показувала тим молодим людям свої фотографії з канадської спільноти, з Роузі, розказувала про “Лярш”. І молодь зголошувалася. До заснування “Віри і Світла” ми по середах збиралися. Читали Святе Письмо, книжки засновника “Ляршу” Жана Ваньє, співали під гітару пісні спільноти “Тезе”. І ми разом думали про те, як творити нашу спільноту. Ці зібрання у нас називалися “Середи”.

– Ваше служіння вимагає колосальних сил. Де Ви їх черпаєте? Чули, що Ви належите до Третього чину, а якого саме Ордену?

– Ні, не належу (сміється). Але то дуже добра ідея! Бо я б хотіла знайти такий Третій чин. А живить мене молитва в тиші і на самоті. Щоранку я ввіряю себе в руки люблячого Бога-Отця. Також молитовно “товаришую” з трьома святими Терезами – Авільською, Терезою від Дитятка Ісуса та Матір’ю Терезою, звертаючись до них із проханнями. Займаюся християнською медитацією – молитвою серця, перебуваю у присутності Бога, Який постійно мені нагадує, що я є Його улюбленою дитиною. Саме такою молитвою ми молимося спільно з “друзями”, і вони найбільше вчать мене, як тут і тепер перебувати з Господом. І без цієї щоденної молитви я б не дала ради.

– Чи бачите, що двадцять років присутності “Ляршу”, “Віри і Світла” змінило ставлення українського суспільства до людей з особливими потребами? Чи зміни відбулися тільки у Львові, чи також в інших містах?

–Так, за тих двадцять років з’явилося багато різних організацій, різних груп. І усвідомлення людей змінилося. Багато з них почали розуміти, що особи неповносправні – це також і дар, а не лише обмеження. І що ми одні одному потрібні, і одні одному допомагаємо. Багато батьків цілком по-іншому сприймають свою дитину з неповносправністю. Це я бачу у “Джерелі” – батьки усвідомлюють, як їхні діти змінюють сім’ї, приносять у них більше любові. Це помітно і в суспільстві.

Звісно, більше таких організацій є в Західній Україні. З презентацій в інших містах бачимо, що є ще багато роботи. Часто трапляється, що батьки вперше чують, що їхня дитина з неповносправністю є Божим даром, а не покаранням за якість провини і гріхи.

– Але на загал люди дуже бояться стикнутися впритул з неповносправністю. Тобто мати у своїй сім’ї людину з особливими потребами. Чи могли б Ви дати кілька порад, як подолати в собі цей страх?

–Я думаю, що цей страх походить від несприйняття людини такою, як вона є. Просто треба прийняти і повірити, що вона є возлюбленою дитиною Бога. І через неї Бог може дуже багато в цьому світі зробити. І точно зробить, якщо вони підтримають цю дитину, створять середовище, де її дари можуть бути виявленні і об’явлені. Тобто необхідне прийняття. Так само, як і свої обмеження нам легше відсувати чи не визнавати, аніж приймати. А як ми сприймемо себе із обмеженнями, то зможемо у тому всьому побачити дар.

Так само і з дитиною з неповносправністю – важливо прийняти її і розуміти, що на рівні любові ми всі є однакові. Очевидно, в тому всьому буде і хрест, і терпіння, і труднощі. Але вони в житті є всюди. Та якщо жити, приймаючи це і віддаючи в руки Божі, то Бог це точно використає на добро. Я знаю чимало родин, яким на початку було важко прийняти таку дитину, але через якийсь час за допомогою чи центру, чи спільноти, чи якоїсь людини вони побачили красу і дар своєї дитини. Тоді їхнє життя цілком змінилося. Отже, тут найголовніше приймати ситуацію такою, яка вона є. І довіряти Богові, що Він попровадить і допоможе, і що та дитина дійсно є возлюбленою Богом, унікальною, неповторною.

Розмовляла Світлана Бабинська

©журнал “КАНА” №1, 2013

Запрошуємо на нашу Facebook-сторінку!
Ви вже поставили like?
Якщо ви помітили помилку в тексті, виділіть її та натискаючи Ctrl+Enter


Додати коментар
Або водите через соціальні мережі
Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий

Запрошуємо на нашу Facebook-сторінку!
Ви вже поставили like?
Читають Коментують
У Львові розпочався “ІІ Форум відповідальних людей. Інновації”
21
Молитва. Антуан де Сент-Екзюпері
4
Люди працюють щонеділі і у святкові дні, і на них сипляться біди
4
П’ять речей, які варто знати про медалик св. Венедикта
3
Ось чому Господь зводить Вас з певними людьми, а потім відпускає їх
3
Чому священики одинокі? - Блог Сергія ІВАНИЦЬКОГО
3
В секторі Газа різко скоротилася кількість християн
3
На Великдень Церква США прийняла десятки тисяч нових католиків
3
10 глибоких християнських фільмів, заснованих на реальних подіях
3
"Батюшка! Обвінчайте нас, ми вже два тижні живемо разом, познайомилися на дискотеці. Більше не хочемо жити в гріху. Якщо ви нас не обвінчаєте, то будете мати гріх!" Я пінками вигнав їх аж на вулицю Соборну через сходи храму..." - отець Юстин РУСИН
3
"Марші ЛГБТ можуть знищити Україну! Я б не хотів, щоб ми продали Україну за безвіз" - владика Ян Собіло
3
Єпископ Йосиф (Мілян) на Черкащині освятив новий храм УГКЦ
2
«Масова культура і Церква – стереотипи і можливості», – тема свіжого номеру журналу «Патріярхат»
2
Мир нехай буде в тобі: гасло й логотип візиту Папи до Барі
2
«Бути Східною Католицькою Церквою сьогодні», — в Італії відбудеться зустріч східних католицьких єпископів Європи
2
 
«Допомога Церкві в потребі» здійснила у 2017 році 5357 проектів
Францисканський священик: число християн у Вифлеємі катастрофічно падає
На прощу до Зарваниці цьогоріч очікують до 100 тисяч паломників
Меджугор'є: Статистика за червень, 2018
Мешканці півдня України недостатньо обізнані у питанні створення помісної Української Православної Церкви, - соцопитування
Краще за тиждень
Мультимедія
Екологічні акценти під час Загальнонаціональної прощі в Зарваниці
Програма з циклу «Діалоги з Патріархом» від 15 липня
«Нічого не очікуй, нікого не звинувачуй, зроби щось»: у Зарваниці молодь дискутувала, «як будувати рідну хату»
«Замість того, щоб будувати мури, будуймо мости!», - владика Михайло (Бубній) до молоді у Зарваниці
Посланник Папи Франциска в Зарваниці: «Молімося до Князя миру, аби зброя нарешті замовкла на цій улюбленій українській землі»