Права людини: становлення, деформація, нівелювання

У сучасному світі кожній людині тією чи іншою мірою доводилося стикатися із поняттям «права людини». Ця тема обговорюється на всіх рівнях: від шкільної парти і до трибуни Організації Об’єднаних Націй. Проте ставлення людей до даного поняття може кардинально різнитися: від прославлення і абсолютизації прав як найвищої цінності суспільства до нівелювання і повного заперечення. Саме тому ми спробуємо розглянути, як змінювалося сприйняття соціумом суті прав людини і їх реалізацію на практиці.
Предтечею документального затвердження прав людини була Велика хартія вольностей 1215 року, проте формування концепції прав людини в сучасному юридичному розумінні безпосередньо пов’язане з історією Нового часу. Селянська війна в Німеччині стала причиною підписання «12 статей» як маніфесту Реформації. Документ містив положення, покликані розширити як особисті, так і господарські права селян. Примітно, що аргументація селян містила цитування Святого Письма як найвищого авторитету. Зокрема стаття 4, яка мала дозволити селянам вільно займатися мисливством та рибальством, містила посилання на 1 розділ книги Буття ( І сказав Бог: Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі. Буття 1:26).
Селянська війна в Німеччині стала причиною підписання «12 статей» як маніфесту Реформації. Документ містив положення, покликані розширити як особисті, так і господарські права селян. Примітно, що аргументація селян містила цитування Святого Письма як найвищого авторитету
Наступним європейським правозахисним документом став Білль про права, котрий був прийнятий у процесі Славетної революції, мав на меті обмеження абсолютної влади монарха і фактично був відповіддю на свавілля британського короля Якова ІІ. Даний акт парламенту був покликаний закріпити позицію закону вище волі однієї людини. Проте, слід зазначити, що це не був акт боротьби з монархією як явищем, а саме із зловживаннями з боку короля. Ініціаторами прийняття цього документу були британські протестанти, які діяли, виходячи із християнського розуміння правди та справедливості. Саме на цих засадах стояли і батьки-засновники Сполучених Штатів Америки, про що свідчить текст Декларації про незалежність США.
Наступним європейським правозахисним документом став Білль про права, який мав на меті обмеження абсолютної влади монарха. Даний акт парламенту був покликаний закріпити позицію закону вище волі однієї людини.  Ініціаторами прийняття цього документу були британські протестанти, які діяли, виходячи із християнського розуміння правди та справедливості.
Цей період безпосередньо пов’язаний із іменами таких діячів як Олівер Кромвель, Джон Локк, Томас Джефферсон, Джордж Вашингтон та становленням лібералізму  (не плутати лібералізм XVII-XVIII ст. як ідею верховенства права та формування правової держави із сучасними ліво-ліберальними доктринами), а також характеризується безпосереднім зв’язком християнства і прав людини в контексті рівності перед Богом (!),  цінності людини як найвищого Божого творіння. Ці принципи сформували систему верховенства права, яка стала основою Західної цивілізації.
Але наприкінці XVIII століття, паралельно з християнськими ідеями цінності людини як Божого творіння, поширення набувають ідеї гуманістичного розуміння прав людини. Певна категорія мислителів, більш відомих як французькі просвітителі, сформували нове розуміння людини – абсолютної та досконалої істоти, яка є цінністю вже тільки тому, що існує. Поняття «людини» стало абстрактним і безликим. Саме загальна людина розглядалася як центр Всесвіту, відкидаючи об’єктивний поділ відповідно до людських вмінь та чеснот. Французькі просвітителі займали антицерковну, а також, на відміну від гуманістів епохи Відродження, подекуди і атеїстичну позицію, проголошуючи церкву головним джерелом загрози для громадянських свобод.  Кульмінацією цих процесів стала Французька революція, у ході якої у 1789 році була прийнята Декларація прав людини і громадянина. Декларація містила юридичні норми, котрі регулювали суспільні відносини, зокрема закріплювалися природні і невід’ємні права людини: «цими правами є свобода, власність, безпека і опір гніту». Тут варто зазначити, що декларація хоча і мала пункти, подібні до вже існуючих у нормативних документах, прийнятих в США чи Великобританії, проте не мала християнського підґрунтя, а «природні права» були обґрунтовані на основі гуманістичних принципів французьких просвітителів (тобто самим фактом існування людини), а не задумом Творця.
Декларація хоча і мала пункти, подібні до вже існуючих у нормативних документах, прийнятих в США чи Великобританії, проте не мала християнського підґрунтя, а «природні права» були обґрунтовані на основі гуманістичних принципів французьких просвітителів (тобто самим фактом існування людини), а не задумом Творця.
Наприклад, Декларація визначала «свободу» як владу робити все, що не є шкідливим для інших, а отже розширювала можливості демонтажу традиційних норм,  в основі яких лежали нематеріальні (зокрема релігійні) принципи побудови суспільства. Французька революція та війни Наполеона призвели до поширення в Європі ідей цінності людини та необхідності законодавчо закріпити її права, відповідно до бачення саме французьких просвітителів.
Максиміліан Робесп’єр – став уособленням терору і людиноненависництва французької революції. Під гаслами свободи і прав людини були вбиті тисячі ворогів революції. Епоха терору тривала з вересня 1793 до липня 1794 року.
На зміну людині як вищому Божому творінню приходить людина абстрактна, вирвана із контексту буття  та Божого задуму. Саме ця концепція стала домінуючою в майбутньому і саме від цих позицій відштовхувалися ті діячі, котрі посприяли подальшій деформації первинного розуміння «прав людини».
Разом зі зміною стилю життя з аграрного на індустріальний прийшли нові ідеї, філософські доктрини і, врешті-решт, нові розуміння суспільних відносин. Маркс ,Енгельс, Ленін, Троцький – ці прізвища вкарбувалися у світовій історії як імена ідеологів комуністичної доктрини. Пік поширення комунізму припадає на завершення Першої світової війни та утворення найбільшої в історії більшовицької держави – Радянського Союзу. Конституція СРСР 1936 року була надзвичайно прогресивною як для того часу, проголошувала широкі права та свободи. Щоправда, це не заважало керівництву держави знищувати мільйони людей.
Основою теорії Карла Маркса стало протиставлення двох категорій населення – пригнічених та гнобителів, якими в ХІХ столітті були пролетаріат та буржуазія.  Реалізація комуністичної доктрини передбачала не досягнення консенсусу між робітниками і роботодавцями, а конфронтацію між класами, по суті класову війну. Права людини в комуністичній доктрині ототожнювалися з правами пролетаріату, а той хто не відносився до цього класу, не мав, власне, ніяких прав. Але на практиці навіть пролетаріат був розхідним матеріалом у соціалістичному експерименті. Комунізм продемонстрував повну зневагу і наругу над цінністю людського життя.
Права людини в комуністичній доктрині ототожнювалися з правами пролетаріату, а той хто не відносився до цього класу, не мав, власне, ніяких прав. Але на практиці навіть пролетаріат був розхідним матеріалом у соціалістичному експерименті. Комунізм продемонстрував повну зневагу і наругу над цінністю людського життя.
Хоча план комуністів з експорту революції на Захід був провалений,  ліва ідеологія ніде не зникла. Боротьба йшла за голови й душі людей на Заході, а полем бою стали не цехи заводів, а кампуси університетів. Авангардом  нових лівих стали філософи і соціологи так званої Франкфуртської школи – плеяди нових мислителів ліво-ліберального спрямування, які мали на меті плани куди амбітніші, ніж у Маркса. Останній протиставив буржуазію пролетаріату. Теоретики неомарксизму пішли значно далі: вони захищали не певний клас, а права всіх меншин. Така собі диктатура меншості і повне ігнорування прав більшості. Тобто білого європейця, християнина можна утискати в ім’я дотримання прав сексуальних меншин, мігрантів, мусульман тощо.
Теоретики неомарксизму пішли значно далі Маркса: вони захищали не певний клас, а права всіх меншин. Така собі диктатура меншості і повне ігнорування прав більшості. Тобто білого європейця, християнина можна утискати в ім’я дотримання прав сексуальних меншин, мігрантів, мусульман тощо.
Серед представників Франкфуртської школи, які здійснили значний вплив на суспільну думку, можна виділити Герберта Маркузе, Теодора Адорно, Макса Горкгаймера, Юргена Габермаса. Саме їхні ідеї лягли в основу сучасного мейнстрімного розуміння прав людини як прав пригноблених груп (меншин). Вони надали політизоване обґрунтування концепціям, котрі ще 100 років тому вважалися повністю абсурдними чи навіть божевільними. Окрім  марксизму погляди нових лівих ґрунтувалися на ідеях Фрейда, що мало своє вираження в абсолютному запереченні традиційних (зокрема християнських)  відносин в сім’ї між чоловіком і дружиною, між батьками та дітьми. Тому вони створили псевдонаукове підґрунтя сексуальній революції, підтримуючи феміністок, гомосексуалістів та інші категорії «борців за сексуальну свободу». Реалізація їхніх прагнень набула широкого розмаху від університетських аудиторій до голлівудських фільмів та провідних мотивів масової культури.
Макс Горкгаймер (ліворуч), Теодор Адорно (праворуч) і Юрген Хабермас (праворуч на задньому плані)
Поширення неомарксизму мало і яскраво виражені політичні наслідки. Відтепер демократичність держави вимірювалася не безпосереднім доступом громадян до прийняття рішень, а положенням меншин у суспільстві, незалежно від їхніх якісних характеристик.
Окрім  марксизму погляди нових лівих ґрунтувалися на ідеях Фрейда, що мало своє вираження в абсолютному запереченні традиційних (зокрема християнських)  відносин в сім’ї між чоловіком і дружиною, між батьками та дітьми. Тому вони створили псевдонаукове підґрунтя сексуальній революції, підтримуючи феміністок, гомосексуалістів та інші категорії «борців за сексуальну свободу».
Тепер громадські організації, які називають себе правозахисними, радше розкажуть про нелегке життя трансгендера, ніж про порушення прав пересічних громадян у сфері охорони здоров’я чи освіти. Такі тенденції є вже системними, а це яскрава демонстрація принципу: всі рівні, але є рівніші. У сучасному світі, де принципи неомарксизму стали системоутворюючими, “рівнішими” стали саме ті перелічені вище групи населення, які лівими трактуються як “пригноблені”. Це має своє вираження, коли у здавалося б демократичних державах,  допускається і навіть заохочується позитивна дискримінація (affirmative action) – заходи, покликані надати додаткові права, привілеї групам осіб, які вважаються пригніченими, щоб «побороти несправедливість» з боку груп гнобителів.
Тепер громадські організації, які називають себе правозахисними, радше розкажуть про нелегке життя трансгендера, ніж про порушення прав пересічних громадян у сфері охорони здоров’я чи освіти.
А які ж групи в сучасному світі вважаються гнобителями? І тут ми повертаємося до теоретиків неомарксизму. Німецький філософ і соціолог Теодор Адорно у своїй праці «Авторитарна особистість» фактично виділив групи людей, які, на його думку, є схильними до фашизму (!). Зокрема, це чоловіки, білі європейці, віруючі люди (перш за все, християни), «гетеросексуали-гомофоби», цисгендери (так у неомарксистів прийнято називати людей, які мають традиційну ідентифікацію себе відповідно до своєї статі). Такий поділ залишився  б тільки теорією Адорно, коли б не був підхоплений тими, хто називає себе правозахисниками.
Права ЛГБТ. Це обов’язковий пункт у програмах західних лівих. Він спрямований на руйнування інституту традиційної сім’ї.
На практиці позитивна дискримінація може виглядати так: гіпотетична компанія з ліво-ліберальним менеджментом скоріше найме на роботу гомосексуального небінарного мігранта, ніж консервативного християнина-ветерана війни. Іншим прикладом може бути державою закріплена система квотування для жінок, що виглядає просто як механічне вираховування відсотку жінок у тій чи іншій сфері, позиціонуючи це як показник рівності для жінок.
Як наслідок, не залишилося вже майже нічого з тих християнських принципів, які були основою формування прав людини і на яких будувалася суть правової держави. Століттями розмивалися принципи і норми, деформувалася  свідомість людей. Бо замість біблійних основ люди вигадували свої, які ніколи не були постійними, а змінювалися, як 200 років тому, так зазнають змін і сьогодні.
Проте в ХХІ столітті в ніби демократичних державах не забезпечуються навіть базові права людини: право на життя, право на свободу думки, слова і вільне вираження своїх поглядів, свободу світогляду і віросповідання. Право на життя можна назвати найпершим і основоположним. Парадоксально, але мільйони вбивств ненароджених дітей виправдовуються правом жінки розпоряджатися власним тілом. А найбільш трагічним є те, що це відбувається абсолютно законно.
 Право на життя можна назвати найпершим і основоположним. Парадоксально, але мільйони вбивств ненароджених дітей виправдовуються правом жінки розпоряджатися власним тілом. А найбільш трагічним є те, що це відбувається абсолютно законно.
Обмеження свободи слова раніше асоціювалося із тоталітарними режимами минулого, проте що ми бачимо сьогодні? У багатьох сферах життя вже сьогодні можна відчути вплив політкоректності. Це коли з метою забезпечення демократії можна обмежувати свободу слова, займатися підміною понять і цензурою; коли не можна називати чорне чорним, а біле – білим. Будь-яка думка, котра не вписується в ліво-ліберальну доктрину  прав людини, таврується як «мова ненависті», а той, хто її виголошує,  піддається остракізму і навіть цькуванню. Особливо відчувається вплив політкоректності в медіа. Право на свободу преси гарантується нашою Конституцією, але замовчується той факт, що ЗМІ  є четвертою гілкою влади із абсолютно реальною можливістю впливати на суспільство. Ми самі часто не помічаємо, як швидко змінюється інформаційний простір довкола нас.
Обмеження свободи слова раніше асоціювалося із тоталітарними режимами минулого, проте що ми бачимо сьогодні? У багатьох сферах життя вже сьогодні можна відчути вплив політкоректності. Це коли з метою забезпечення демократії можна обмежувати свободу слова, займатися підміною понять і цензурою
Звичайно, преса не може бути вільною, коли на неї тисне держава, але наскільки вільною вона є під впливом неурядових організацій? Здавалося б прогресивна медіаспільнота, прикриваючись політкоректністю, поширює підміну понять, замовчує одні події та висвітлює інші; формує інформаційний порядок денний: вирішує, що має обговорюватися, а про що не слід навіть згадувати. Зокрема медіа систематично ігнорують порушення прав християн у багатьох африканських державах та на Близькому Сході, де політика урядів та діяльність радикальних ісламських угруповань роблять сповідування християнства смертельно небезпечним.
Ліво-ліберальний протест проти одного з кандидатів у президенти США від Республіканської партії Теда Круза, 2016 рік. Невдоволення викликала його жорстка позиція проти абортів і одностатевих шлюбів
З релігійною свободою також не все просто. Уже минули часи, коли переважна більшість публічних людей мали християнський світогляд і сміливо говорили про це. Сьогодні це меншість, яка зазнає тиску з усіх боків (наприклад, республіканці Майк Пенс та Тед Круз).
Під гаслами «віра має бути в душі» християнство намагаються витиснути з публічної сфери і звести до суто особистісних переживань.
Значна частина людей (навіть тих, хто називає себе віруючими і має певну конфесійну приналежність) з великим скептицизмом ставляться до публічного виразу своєї віри. Під гаслами «віра має бути в душі» християнство намагаються витиснути з публічної сфери і звести до суто особистісних переживань. Уже зараз можна помітити, що підняття релігійної теми в розмові починає вважатися чимось безтактним і навіть непристойним. Християнам варто не соромитися своєї релігії, щоб мати вагу, навіть у секуляризованому суспільстві.
Сучасний стан прав людини є перевернутою деформованою тінню реального правозахисного процесу. Проте,  що нас очікує далі? Уже сьогодні можна почути про становлення так званого четвертого покоління прав, яке має включати права на: евтаназію, зміну статі, одностатеві шлюби, вільне від моральних норм життя, клонування, трансплантацію, доступ до інтернету тощо.
Сучасний стан прав людини є перевернутою деформованою тінню реального правозахисного процесу.
Важко назвати цей перелік «природними правами людини», але за відповідної інформаційної роботи люди, не маючи правильних орієнтирів, будуть готові прийняти і таку інтерпретацію прав людини. Для християн залишається тільки безперервно відокремлювати біблійні принципи, на яких ґрунтувалося первісне  розуміння прав людини,  від секулярних та відверто аморальних  нашарувань, які ведуть до розмивання меж та спотворення нашого сприйняття людини в суспільстві.
 
Мар’яна Чорна