Слово твоє - світильник перед ногами в мене, світло на моїй стежці (Пс 119,105)
» » «У БАРУ МЕНЕ МАЙЖЕ ВСІ ПОХОРОНИЛИ І ВІДПРАВИЛИ У ЦЕРКВІ ПАНАХИДУ»
"Моє Різдво!" Радіо Марія оголошує конкурс малюнків
Всі новини

«У БАРУ МЕНЕ МАЙЖЕ ВСІ ПОХОРОНИЛИ І ВІДПРАВИЛИ У ЦЕРКВІ ПАНАХИДУ»

Про неймовірну історію 41-річного героя АТО Михайла Фрика із Бару можна, без перебільшення, знімати фільм.

Цей мужній чоловік був одним із перших, хто вирішив захищати наш мир та спокій, пройшов бої на Дебальцевському плацдармі, горів у танку та дивом вийшов живим із полону бойовиків… Всю правду про війну, жорстокі знущання ворогів, подвиги простих людей та віру в Бога і дива напередодні свят Михайло розповів в ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню.
– До Бара я приїхав після закінчення Львівського аграрного університету. Про це місто я вже чув із легендарного фільму Єжи Гоффмана «Вогнем і мечем». На місці мені надали службове житло, отримав посадове підвищення.
Ще під час Помаранчевої революції ми їздили на Майдан до столиці. В Бару також піднялись люди, студенти носили помаранчеві стрічки. Крім нашого технікуму, у Бару є ще педагогічний коледж. Якщо в нас не було сильного адмінресурсу, то там поставили міліцію на вході, аби не випустити молодь на місцевий Майдан. Пригадую, що в 2011 році ми влаштували ходу на честь того, що на православному цвинтарі знайшли могилу вояків українсько-галицької армії. Пішки йшли через все місто, і я скандував: «Слава Україні! Героям слава». Тоді на ринку хтось з людей у відповідь сказав: «Такі молоді, а вже фашисти». У 2013 році ми проводили смолоскипну ходу на роковини жертв Голодомору. І знову почув звинувачення у фашизмі, але вже від влади міста та району.
А тоді почався Майдан. Спочатку я був у Києві, збирав у Бару людей на мітинги, читав проукраїнські лекції для студентів. Звісно, через цю позицію і потерпав. Одного разу до мене на роботу прийшла СБУ і заявила, що на мене в них є папка. Включаючи і те, що я 25 січня 2014 року вийшов на балкон обласної ради у Вінниці із патріотичним шарфом.
Після розстрілу людей на Майдані 18-21 лютого у Бару стався інцидент із мером – його дім закидали коктейлями Молотова. І він написав заяву до органів, слідчі прийшли до технікуму і без мого відома проводили обшуки у кабінеті та класі, підозрювали, значить, мене. Закінчилось тим, що мер забрав заяву, бо мої однодумці на барському Майдані відкрито заявляли, що в разі мого арешту підуть штурмом на міліцію.
– На війну як потрапили?
– Рішення йти захищати Україну прийняв у березні 2014 року, коли Росія забирала Крим. Я пішов до військкомату і записався добровольцем. Але мене не брали, шукали десантників. Після подій в Іловайську стало зрозуміло, що ситуація в країні не така проста, як здавалось. І мене призвали під час третьої хвилі мобілізації. Спорядження допомогли придбати рідні та заклад, де працював. Після «учебки» направили до 13-го батальйону, який без танків та зеніток визволяв Станицю Луганську. У військового командування були на нього великі надії, і його укріпили зенітним та танковим взводом. В останній потрапив я. Два місяці ми пробули на Луганщині. Крім автоматів та однієї каски на трьох, нічого не було. Після того була ротація. На передову, але вже на Донеччині, повернулись на початку січня 2015-го.
29 січня мене викликав командир роти і сповістив, що, за даними розвідки, від Горлівки йде колона 12-13 танків, 20-30 БТР та БМП, вантажні машини, у яких не менше 300 військових. Першу атаку наші відбили. Але постраждали два танки, які вже не могли стріляти. І я своїм вирушив на підмогу. Скоріш за все, бойовики дізнались про це, бо один із їхніх танків чекав мене вже у засідці. Відчув удар всередині. Подумав: невже навідник почав стріляти з гармати без попередження і чому все всередині горить? Горіли ми, бо влучив ворог. Наш механік Андрій згорів заживо. Мене та навідника врятувало те, що був відкритий люк і не здетонував боєкомплект.
Я став вилазити, але ворожий танк помітив мене і після пострілу став рухатись та відкрив кулеметний вогонь. А ми ж, коли залазили всередину, познімали бронежилети. У той момент я зрозумів, що це кінець. Впав тулубом на танк, а нижня частина тіла залишилась всередині машини. Відчував, що нога всередині машини горить, але продовжував грати роль нерухомого, уже мертвого тіла, щоб кулемет ворожого танка припинив стріляти. Слава Богу, бойовику було не до мене, і він поїхав далі. Тоді я впав у сніг, аби вогонь загасити.
Залишився в одних шкарпетках, берці згоріли, ватні штани обгоріли, одяг поплавився. Йти небезпечно, на будинках – снайпери. Довелося повзти, ноги задерев’яніли, пальці боліли, а обличчя все чорне було. Через метрів 100 я зупинився і побачив біля своєї машини багато ворожих військових, вони займали вогневі позиції і почали уже бій з моїм постом. За 400 метрів був ангар, там я і зупинився. Тоді на біль уваги майже не звертав, думав, як вийти до своїх. Цілу ніч тривав бій між окупантами і нашими військовими з боку мого поста та Дебальцевого. Все горіло, стрілянина. Вранці я зрозумів, що ще одну ніч там не переживу, і поповз на те місце, де нас підбили.
Ідея в мене була божевільна — через перехресний вогонь і ворогом за спиною доповзти до своїх. Теоретично — це піти на самогубство. За метрів десять лежали російські солдати із автоматами і вели вогонь. Помітив споруду із двох кімнат, основної і підсобної, вхідних дверей і вікон як таких уже не було. Це було КПП тролейбусного депо. Знайшов чайник, наполовину заповнений водою, банки із варенням, різний цивільний одяг, кросівки меншого розміру. Ночував на матраці у підсобному приміщенні, вкривався куртками та червоною доріжкою. Двері до кінця не закривав, аби через щілину спостерігати за розвитком подій. Уночі пішов дощ із мокрим снігом — набрав не лише повний чайник води, а ще й у іншу посудину. Колотив її разом із варенням, яке знайшов у кімнаті. Бойовики були від мене за кілька метрів, щоб кашлянути, вибирав момент, коли потужний постріл.
А однієї ночі снаряд, швидше нашої артилерії, не долетів до дороги і влучив у споруду, де я був. Від сусідньої кімнати майже нічого не залишилось. Відчув, що ноги обморожені. 7 лютого в мене вже не було ані води, ані їжі. Хоча я до останнього зберігав надію, що наші будуть наступати з Дебальцевого. Та коли помітив, як бойовики відкрито роз’їжджають містом і нікого не бояться, зрозумів, що українських воїнів там нема. І тоді знову наважився на авантюру — став шукати лікарню. Надіявся на клятву Гіппократа. На те, що медики нададуть допомогу, а потім вже здадуть сепарам.
– Саме тоді Вас і забрали окупанти у полон?
– Так. У Вуглегірську місцеві вказали на місце зупинки автобуса, який їде повз лікарню. Після годинного чекання прибуває транспорт, а в ньому, крім місцевих, «истинные православные казаки». На вході у автобус вони запитували, чи всі місцеві. Частина місцевих заявила, що їм проблем не треба і вони мене не знають. Поряд ще й пост російських загарбників. Мене за лічені секунди випхали із автобуса, куртка розстебнулась, а там залишки обгорілої форми. Стали допитувати, чи я «укроп», доброволець чи призваний, рід військ, а коли почули, що танкіст, збили із ніг. Били жорстоко, навіть прикладами. Я перед тим чув схожу історію, як один із командирів помирав у страшних муках — добивали прикладами. Чекав, що і зі мною так буде. Але вороги вдарили в обпечене та вже потріскане обличчя і спинились.
Хтось із місцевих, хто це все бачив, дав рушник витертись. Згодом мене закинули на «Урал», бо сам вже не міг йти через побиття та травми, і повезли у Єнакієве в штаб. У аптечному пункті чекали три медсестри в бушлатах з триколором та з георгіївськими стрічками. Привели мене у порядок, а далі були допити. До речі, я не знав, чи бойовики перед тим не знайшли частину моїх документів, які залишались на посту, який вони захопили. Бо серед них було підтвердження, що я не лише командир танка, як їм розказую, а командир взводу, а значить, знаю більше військових таємниць, і серед цих документів було ще й моє посвідчення «свободівця». А це – розстріл відразу.
Слава Богу, цього не сталось. Один із бойовиків сказав, якщо з їхнім хлопцем щось у полоні трапиться, то він мене сам застрелить, а інший, кавказької зовнішності, порадив мене зарізати, аби смерть була не такою швидкою. Та коли командир підняв простирадло і побачив мої ноги, то викликав «швидку» і мене повезли до лікарні. Там поставили цілодобову варту, у палаті постійно була людина з автоматом. Вони казали, що такі благородні, бо охороняють мене від місцевих, щоб ті не вчинили самосуд за всі ті звірства, що ми тут зробили – «повбивали стариків і дітей». А ще в лікарню постійно привозили поранених «ДНРівців» і вони завжди заходили до мене та говорили все, що про мене думають. Деякі готові були здійснити наді мною розправу, але їх зупинила охорона і сказала, що мене мають міняти на «дуже хорошу їхню людину», тому ще поживу. Щодо лікарів, то хоча вони були такої ж думки, але лікарський обов’язок виконували.
– Знаю, що саме тоді в Інтернеті з’явилась інформація, що Ви загинули…
– Побратими, яким вдалось вижити під час того бою, бачили, як горів наш танк і рвались боєприпаси, зробили такі висновки. Інформацію передали волонтерам, і тоді вже в Інтернеті опублікували списки загиблих, серед яких був і я. Але було вказано, що тіло на непідконтрольній нам території. В Бару це також прочитали і стали готуватись до похорону. Плакали мої друзі, колеги, студенти. У місцевому греко-католицькому храмі навіть панахиду відправили.
– Хто ж повідомив рідним, що Ви вижили?
– У Єнакіївській лікарні працювала місцева медсестра Олена. Вона потайки від всіх вдома готувала їжу і приносила мені. Одного разу, коли виводила мене в туалет, зізналась, що підтримує українську армію. Казала, що переді мною одного воїна вже розстріляли, іншого вивезли невідомо куди. Жінка поцікавилась, звідки я, аби передати моїм знайомим хоч якусь звістку. Олена зателефонувала в Барський коледж транспорту і будівництва й повідомила моїм колегам, що я живий. Вихід на навчальний заклад дав можливість підключитись людям з української сторони до процесу обміну, підключились спецслужби, Червоний Хрест і багато інших.
Лікарі казали, що доведеться робити ампутацію ніг — на правій нозі півстопи, а ліву повністю із стопою. Проте 17 лютого мене повезли у Бахмут та обміняли на полоненого з боку окупантів та 9 тіл наших військових. А вже через певний час у Київському опіковому центрі мені ампутували по півстопи на кожній нозі. Пізніше здійснили пересадку шкіри. Пішов тривалий процес лікування і реабілітації. Рік я пробув у США і повернувся влітку 2016-го. На жаль, ходити мені дуже важко, тому працюю не на цілу ставку. Та й політичну і громадську свою діяльність довелось зменшити, але ми ще повоюємо. Знаю, що пізніше наші волонтери медсестру Олену теж забрали із тієї території, бо за допомогу мені на неї теж почався тиск. Наразі жінка із дитиною проживає на території, підконтрольній Україні, працює у районній лікарні. Інколи ми зустрічаємось, спілкуємось.
Вже зараз я аналізую ті всі події і розумію, що коли був штурм Дебальцевського плацдарма, то із Луганська та частини Широкиного була забрана їхня так звана армія. І тоді якби наші воїни пішли на Луганськ, то це місто було б нашим.
– Напередодні Новорічних та Різдвяних свят ми найбільше віримо у дива. Чи вважаєте те, що Ви вижили, чудом?
– Грішна я людина, багато робив речей, за які соромно перед Богом. За мене постійно молились батьки, родичі, друзі, волонтери, колеги по роботі. Важко уявити, що було б, якби люк мого танка був закритий, відразу здетонували боєприпаси і мене помітив ворог, коли повз по снігу. Чи що б було, якби саме тоді у нас у полоні не знаходився бойовик і про моє перебування не повідомила звичайна медсестра із Єнакієвого… Тоді, перебуваючи у тролейбусному депо у цілковитій тиші, я сам так щиро молився, і Бог почув це все. Велика сила віри і молитви завжди здійснюють те, що здається неможливим. Бажаю всім читачам Божої благодаті та перемоги над 
Автор: Вікторія Микитюк
Запрошуємо на нашу Facebook-сторінку!
Ви вже поставили like?
Якщо ви помітили помилку в тексті, виділіть її та натискаючи Ctrl+Enter


Додати коментар
Або водите через соціальні мережі

Запрошуємо на нашу Facebook-сторінку!
Ви вже поставили like?
АКЦІЙНА ЦІНА у паломництво до МЕДЖУГОР'Є. Осінній Будапешт

АКЦІЙНА ЦІНА!!! Невеличке хорватське селище в Боснії, яке розташоване біля підніжжя двох гір – Крживаца і Подбрдо, звідки його назва Меджугор’є, на початку 80-х років стало місцем об’явлення ...

Новий Рік у Меджугор'є. Святковий Будапешт

Невеличке хорватське селище в Боснії, яке розташоване біля підніжжя двох гір – Крживаца і Подбрдо, звідки його назва Меджугор’є, на початку 80-х років стало місцем об’явлення Пресвятої Богородиці і ...

Різдвяний Ізраїль. Слідами старого та нового завітів

У різдвяні дні тисячі паломників і туристів зі всіх кінців країни і світу стікаються до Віфлеєму. У базиліці Різдва Христового, самому древньому храмі Святої землі, у ніч на Різдво проходить ...

Європейський вікенд: духовні таємниці Відня та Будапешта

Запрошує на незабутні вихідні до чарівного Будапешта та величного Відня. Якщо хочете трішки відпочити і духовно обновитись – Вам з нами! Пам’ятайте, спогади- це єдине, що залишиться у Вашому серці ...

Новорічна зустріч ТЕЗЕ в Мадриді

Європейські Дні довіри – так називається сворідне свято зустрічі, на яке збираються від 30 до 60 тисяч молодих людей з усіх країн Європи, щоб в атмосфері любові й прийняття разом зустріти Новий рік. ...

 
Цього року у світі вбили 25 священиків
«Допомога Церкві в потребі» здійснила у 2017 році 5357 проектів
Францисканський священик: число християн у Вифлеємі катастрофічно падає
На прощу до Зарваниці цьогоріч очікують до 100 тисяч паломників
Меджугор'є: Статистика за червень, 2018
Краще за тиждень
Мультимедія
Як російськомовні молодики вимагали поховати бійця за ... язичницькими традиціями
5 нових християнських кінострічок для осінніх рефлексій
Завершилась велелюдна Успенська проща у Зарваниці
Тисячі вірних взяли участь у поході зі свічками у Зарваниці
Успіння Пресвятої Богородиці. Історія та традиції свята