Молитвою і постом Бог може зупинити і зло безпліддя


Слава Ісусові й Марії! Один день наприкінці лютого цього року виявився для нашої сім’ї по-справжньому сумним. Моя сестра одружилася ще сім років тому, але відчути радість зачаття, вагітності й народження своєї дитини їй ніяк не вдавалося. І ось, ніби ці сім років безпліддя не були для неї достатньо болючими, за ними прийшла новина, яка розбила їй серце остаточно. Лікарі сповістили молодому подружжю, що вони обоє безплідні і повинні змиритися з тим, що ніколи не зможуть пережити радості материнства й батьківства. Можу лишень уявити, що вони тоді пережили, якщо навіть у моєму серці це відгукнулося таким болем.


Вечір напередодні Великого посту я провів у молитві перед малою свічкою і в певний момент вирішив прочитати уривок із Євангелія від Матея, де йдеться про блаженства. Коли я заглибився у слова Ісуса, мій погляд зупинився на одній фразі: «Блаженні засмучені, бо будуть утішені» (Мт. 5, 4). Того вечора моє серце стало маленьким гірчичним зернятком, яке повірило, що гора безпліддя може зробитися такою нікчемною перед величчю милосердя нашого Небесного Отця. І тоді я вирішив провести сорок днів, постячи на одному хлібі й воді, щоб принести цю маленьку жертву за свою сестру, її чоловіка та їхню радість коли-небудь узяти на руки своє немовля.


Уже через кілька днів я відчув, наскільки це буде нелегко. Спокуси посилювалися, а моє тіло все слабшало. Через два тижні хліб став мені смердіти, а на смак здавався землею. У кімнаті постійно розносився запах моїх улюблених страв, хоча я був один і жодної їжі в домі не було.


Найтяжчими виявилися постійні напади лукавого – думки про те, що все, що я роблю, не має ніякого змісту, що від недоїдання я скоро серйозно захворію і найкраще зупинитися й добре попоїсти. У ті хвилини, коли ставало зовсім тяжко й тіло кричало про їжу, я вклякав, брав до рук вервицю і, молячись, починав думати про те, як по хаті моєї сестри коли-небудь бігатимуть маленькі діти. Їхня усмішка, яку я собі уявляв, несла мене, як ангел, подібний до того, що кріпив Ісуса, коли Він переживав усі свої спокуси. І хоча ці сорок днів посту я присвятив іншим, почувався так, ніби це моя душа піднімається на гору безпліддя і на її вершині, слабка, смиренна і скромна, проживає своє переображення. Попри те, що тіло було зовсім без сил, дух піднімавсь у височінь, де ширяв вільно, як ніколи доти. Це були моменти дивовижної Божої близькості… близькості, яка знаходила справжній смисл жертви… близькості, що відкривала Любов.


Останню сорокову ніч посту я провів на колінах, дивлячись на світло маленької свічки, яка так сильно підтримувала мене протягом усіх цих нелегких днів… і у моїй свідомості раптом постало: «Бо в Тебе джерело життя, у Твоїм світлі побачимо світло» (Пс. 36, 10). Це були моменти, коли я повністю віддав себе Небові. Коли дух занурився в Батьківську любов, слабкість тіла абсолютно спала… і тоді я міг почути з невимовною ніжністю слова Отця: «Вислухав Я твою молитву і твоє благання, що ти приніс перед Мене. Я освятив цей храм, що ти збудував, оселивши там навіки Моє ім’я. Очі Мої і серце Моє будуть там на всі віки» (І Царі 9, 3). Сльози текли всю ніч, а серце наповнювала радість, тому що я знав, що ті образи, які я собі уявляв у найважчих хвилях, стануть реальністю.


Через місяць після тієї ночі припинився біль, що тривав сім років у душі молодої жінки… Вона зачала і зараз носить у своїм благословеннім лоні близнюків – два нових вічних життя…

Брати й сестри, будьте маленькими… і прославляйте Небесного Отця, Господа неба й землі за те, що Він затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив саме вам, немовлятам…


Нехай вас не залишають заступництво Божої Матері й Боже благословення!+

Матео, 25 років, Хорватія