Слово твоє - світильник перед ногами в мене, світло на моїй стежці (Пс 119,105)
» » СИЛЬМАРИЛІОН, ВОЛОДАР ПЕРСТЕНІВ І ДОГМАТИКА
Всі новини

СИЛЬМАРИЛІОН, ВОЛОДАР ПЕРСТЕНІВ І ДОГМАТИКА



Чи можна написати про Бога, ні разу не згадуючи Його імені? Звичайно, що так! Навіть у Святому Письмі маємо такий приклад: Книга Пісня Пісень жодного разу не згадує слово «Бог» чи «Господь», проте це один з найбільш піднесених богословських творів цілого Писання. Книга показує любов Бога до свого народу, до людей мовою пісні про любов нареченого до його нареченої. Недарма Отці Церкви часто коментували цю книгу, а деякі, такі як Оріген, навіть два рази. Причому, другий раз Оріген інтерпретує Пісню Пісень зовсім в іншому інтерпретаційному ключі, ніж першого разу – смислове багатство книги дозволяло це робити.

Власне, коли немає прямої згадки, а є лише натяки, чи якби сказати мовою Нового Завіту – притчі, можливо багато інтерпретацій. І в цьому різноманітті – багатство твору. Однак попри різноманіття розумінь, які мають право бути, головна суть все-таки зберігається. І вона істотна, щоб спробувати зрозуміти твір повністю, а не лише фрагментарно. Такими багатогранними книгами є, між іншим, твори Джона Рональда Руела Толкіна (1892-1973). Особливо, роман «Володар Перстенів», в якому власне ім’я Бога не згадується, але «історією Бога» і Його творіння пронизана ціла велика книга.

В іншому творі Толкіна, «Сильмариліон», який є епосом про Початки світу та про його подальший розвиток, який поступово переноситься до опису історії Середзем’я. Все це описане мовою міфів, згадуються різні «боги», як це і буває в міфах, головним з яких є Еру, названий теж Ілуватаром. Еру означає «єдиний», Ілуватар натомість – «батько всіх». Еру творить на початку перші істоти «зі своєї мислі», саме отих різних богів. Спочатку айнурів, які мешкають поза межами часу і простору. Одним з основних завдань айнурів був спів, і всі вони разом творили Величну Музику. З айнурів вийшли валари, звані теж «Силами» чи «Стихіями», та їхні помічники – маяри. Одні і другі – безсмертні створіння. Далі є в творі також інші творіння, «діти Ілуватара», передусім ельфи та люди.

Деякі з маяр потрапили під вплив Зла, уособленого в «Сильмариліоні» в Мелькорі, який походив з айнурів, і був наділений серед них найбільшою силою та знанням. Проте спротивився волі Еру і став його головним ворогом, долучаючи до свого табору інші творіння Еру, передусім деяких маяр, але теж валарів. Спротив полягав у тому, що коли айнури під керівництвом Еру створили з порожнечі матеріальний світ, Еа, Мелькор вирішив «поліпшити» його. Так як сотворення полягало на «писанню музики», і творіння матеріального світу було Першою Темою, «покращення» Мелькора стало виразним дисонансом цієї теми. Еру, як досвідчений диригент оркестру, відразу почув це і зупинив Мелькора, однак той зачаїв за це злобу на Еру, і тим самим породив Зло. У Другій Темі була спроба виправити дисонанс Мелькора, проте Мелькор, уже сповнений злоби, продовжував діяти на свій розсуд. У Третій Темі вже сам Ілуватар, без участі айнурів, творить своїх дітей – ельфів та людей.

Один з маяр, Саурон, став «правою рукою» Мелькора, другим втіленням Зла. Це був найвеличніший з впалих маяр. Після повалення Мелькора під час Війни Гніву, Саурон став на його місце і осів у Мордорі. Також деякі з цих впалих маяр стали «вогненними демонами», Балрогами – одними з найжахливіших слуг Мелькора. Інші натомість з маяр стали також потужними магами, як наприклад, Курумо чи Олорін, знані більше як Саруман та Ґендальф – так їх називали потім люди Півночі. Вони послані Еру для боротьби з Сауроном та для заохочення до цієї боротьби людей, ельфів та всіх живих істот. Тому, хоча початково вони є духами, як і всі маяри, ці посланці Еру виступають в подобах людей.

Є у творі теж гноми, «вільні народи Середзем’я» – їх створив валар Ауле, коваль, владика земної тверді, гір і металу. Ауле також сформував континенти та гори. Початково Еру не схвалив це створення гномів, однак потім прийняв гномів за своїх «прийомних дітей».
Живуть у Середзем’ї також Енти – це гігантські люди-дерева, досить доброзичливі, хоч і повільні. Проте, ненавидять орків, перш за все за те, що ці останні нещадно нищать флору. Їхнім керівником є Фанґорн, або Деревобород, а живуть вони в однойменному лісі Фанґорні.
Серед негативних персонажів «Сильмариліону», крім Мелькора чи Саурона, та інших впалих духів, є також орки, які особливо стали відомі завдяки «Володареві Перстенів» (хоча там орки вже були наступною генерацією, і мали кілька видів; їх створив Саруман). Первісні орки – діло рук Мелькора, який виловлював ельфів, тортурував у своїй фортеці, насилав на них свої чари, і під цим впливом перетворив колишніх ельфів на потвор. Орки були заклятими ворогами ельфів, але теж всього доброго і живого.

Взагалі, Мелькор і Саурон, які вирішили по своєму «покращити» світ, тобто зайняти місце Еру і керувати створеним ним світом, ніколи не в змозі нічого нового створити. Єдине що можуть – переробляти вже сотворене, і то в гіршу сторону. Власне так сталося, коли з ельфів «творять» орків. Справжнє сотворіння – це привілей лише Єдиного.

Це лише невеличка частина того, що Толкін описав в «Сильмариліоні». Маємо тут цілу когорту айнурів, валарів, маяр, ельфів, людей, та інших створінь, а крім Середзем’я ще інші землі та території, грандіозні історії та битви Добра зі Злом, і остаточна перемога в Третій Епосі сил добра під керівництвом людини Араґорна та за допомогою гобіта Фродо над Сауроном, що більш докладно Толкін описав у «Володареві Перстенів».

Щоб краще зрозуміти «Володаря Перстенів», варто прочитати цей твір Толкіна, «Сильмариліон», але також довгий лист Толкіна до Мілтона Вальдмана з 1951 року, в якому автор обширно коментує «Сильмариліон». Особливо перша частина епосу – опис творіння і творінь, крім різних скандинавських впливів з їхніми сагами, має теж виразно юдео-християнський вплив, особливо у його неоплатонському виданні. Кожний, хто читав початок Книги Буття, чи потім чув про Псевдо-Діонісія Ареопагіта, або теж про Філона Олександрійського, відразу помітить у творі Толкіна і сотворення світу Богом Творцем, і сотворення «ангельських хорів», таких як херувими і серафими, сили і господьства, чи ангели і архангели. Побачить теж появу у світі диявола та його слуг через непослух, тобто «упадок ангелів», їх протиставлення Богу і боротьбу з його творінням. Особливо видно появу людей, яких Бог разом з ельфами творить безпосередньо, і любить особливо. І хоча люди смертельні, Бог призначив для них щось надзвичайне, чому заздрять навіть несмертельні ельфи. Тут виразно видно опис сотворення людини Богом у Книзі Буття.

Звичайно, немає паралель чи аналогічних відтворень біблійної розповіді – Толкін хотів створити не «перероблену копію», одягнуту лише в шати інших назв, тільки щось зовсім нове, «новий міф», який однак містить у своєму осерді християнську правду. Сам Толкін допускав багато інтерпретацій своїх творів, і кожна інтерпретація залежить від «бекґраунду» даного інтерпретатора. Якщо хтось цікавився перед тим лише скандинавськими сагами, побачить певні натяки на них у творах Толкіна, якщо хтось спеціалізувався на давньогрецьких міфах, теж щось знайде там, спеціаліст з розвитку мовознавства також немало почерпне звідти (Толкін, зрештою, створив кілька мов для свого епосу). Проте, щоб побачити не частини, але цілісність творів Толкіна та їх основну ціль, читач повинен мати християнський досвід. Особливо, якщо йдеться про роман «Володар Перстенів».

Як ствердив колись один спеціаліст-толкініст, щоб повністю зрозуміти «Володаря Перстенів», треба знати, між іншим, германо-скандинавські саги, британські епоси та католицьку догматику. Крім того, видно теж вплив кельтських міфів, грецьких, перських, слов’янських чи фінських. Варто також додати тут інші мотиви, які вплинули на Толкіна при написанні «Володаря Перстенів», а саме руйнівний досвід спочатку Першої Світової війни, потім Другої, індустріалізація Англії, яка на думку Толкіна, знищила гарну природу і краєвиди. Тому у книзі таке протиставлення простої сільської Гобітанії, з пагорбами, річками, полями і долинами та мирними мешканцями з одного боку, і похмурого Мордору, повного техніки та виробництва, передусім зброї, з другого.

Взагалі, як писав Толкін у своєму попередньому романі, «Гобіт», саме гобліни (різновид орків) придумали машинерію та різну техніку. Дехто вбачав тут натяк на нацистську Німеччину з її розвитком техніки, передусім військової та використанням здобутків цього індустріального розвитку проти людства. Сам Толкін щоправда, як зазвичай, заперечував цю алегорію. Також інші помітили, що гноми у «Володарі Перстенів», тобто «вільні народи», яких не сильно полюбляють всі інші, і які досить самобутні, а також займаються ковальством, тобто становлять ніби конкуренцію Саурону і його слугам – це ніби прообраз євреїв, яких у часах Толкіна переслідувано у Третьому Рейсі. Це сильно не подобалося Толкіну, чому він не раз дає вираз у своїх листах. У всякому разі, треба сказати, що всі ці мотиви вплинули не на суть роману «Володар Перстенів», лише на певні елементи при описанні.

До речі, нав’язуючи до «єврейського питання», яке було близьким для Толкіна, то досить курйозний випадок стався одного разу, 1938 року, після видання роману «Гобіт», коли німецьке видавництво «R?tten & Loening Verlag» запрагнуло видати книгу Толкіна німецькою, і в листі до нього, посилаючись на його німецьке прізвище та походження, лише хотіло уточнити, чи він арієць. На що Толкін, який добре знав, хто такі справжні «арійці», відповів: «На жаль, але я не зовсім переконаний, що Ви розумієте під словом «аріш». Я не є арійського походження, тобто індо-іранського; на скільки мені відомо, жоден з моїх предків не розмовляв індостанською мовою, або перською, циганською чи якимсь спорідненим діалектом. Якщо ж, якщо добре розумію, Ви питаєте мене, чи я є єврейського походження, то можу лише з прикрістю відповісти, що правдоподібно теж не маю жодних предків з посеред цього талановитого народу».

Толкін, який був ревним католиком, також у своїх коментарях пояснював, що через свою міфологію образно зобразив свою віру в Пресвяту Трійцю, та образно оповів про її творіння, тобто видимий та невидимий світ і його призначення. В одному зі своїх листів, до Роберта Маррі, Толкін писав: «Звичайно, «Володар Перстенів» по своїй суті – це твір релігійний та католицький. Спочатку так сталося несвідомо, але потім переробка була цілком свідомою. Тому я або не вносив, або рішуче видаляв з видуманого світу майже всі посилання на «релігію», на культи та обряди. Тому що релігійним елементом просякнуті сюжет та символіка… На свідомому рівні, я планував зовсім не багато; головним чином, я повинен дякувати долі за те, що був вихований у Вірі, яка виховала мене та навчила того, хоч і не багато, що я знаю».
Отож, не зовнішні події, сучасні Толкіну, такі як війни чи індустріалізація, стали основою його твору, лише його внутрішній світ, його віра. Також не давні міфи чи епоси різних народів були цією основою. Автор використав їх лише як елементи при побудові свого твору. Багато теж елементів Толкін видумав особисто. Зрештою, у передмові до другого видання «Володаря Перстенів» Толкін сам пише, що жодні алегорії з сучасним світом не є правдивими. Пише там між іншим: «З цілого серця не люблю алегорій у всіляких формах і я завжди їх уникав. Волію історію, справжню чи фікційну, яка дає читачеві можливість різних асоціацій, в міру його інтелекту та досвіду. Таким чином має він повну свободу вибору, тоді як в алегорії автор свідомо схиляє до своєї концепції».

Що ж тоді за укриту історію викладає Толкін у «Володареві Перстенів», коли говорить, що «по своїй суті – це твір релігійний та католицький»? А одночасно, коли говорив, що не любить прямих алегорій, лише історії, які сам читач має інтерпретувати згідно з власним розвитком? Як може інтерпретувати це християнин? Можна б сказати також, як це інтерпретував сам Толкін, який був християнином-католиком?

Для християнина це без сумніву євангельська історія спасіння, головним героєм якої є Ісус Христос. Христос, який став одним з людей, прийшов на цю Землю, тому що «так Бог полюбив світ, що зіслав Сина свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Йн 3, 16). Образ гобіта Фродо, який бере на себе місію знищити «перстень влади», проходить через усі труди дороги до Мордору – це прообраз Христа, який описаний ще в Книзі Пророка Ісаї: «Він, мов той пагін, виріс перед нами, мов корінь із землі сухої. Не було в ньому ні виду, ні краси, – ми бачили його, – ні вигляду принадного не було в ньому. Зневажений, останній між людьми, чоловік болів, що зазнав недуги; немов людина, що перед нею обличчя закривають, зневажений, і ми його нізащо мали. Та він наші недуги взяв на себе, він ніс на собі наші болі» (Іс 53, 2-4).

Фродо несе на собі зловіщий перстень – уособлення зла і гріха, який має вплив на всі живі істоти, і який як тільки його використовувати, перемінює добру істоту на погану. Як це і сталося з Ґолумом, якого перстень повністю перемінив у погану сторону. Ґолум – це прообраз грішника, який поринув у своєму грісі і називає його «своїм скарбом». Проте, як і у кожного грішника, у Ґолума є надія визволитися з цього полону. Цей грішник – це насправді не він, лише те, що його заполонило, тому у Ґолумі постійно говорять два голоси: хороший, тобто він сам, колишній Смеаґол (так його і називає Фродо) і поганий, його грішне єство. Постійне милосердя Фродо до Ґолума – це образ милосердя Христа до грішника. Зрештою, навіть остаточний підступ Ґолума у нетрях Вогняної Гори, Ородруїн (праобраз пекла) у Мордорі, стався у пригоді – перстень, що його Ґолум відібрав у Фродо, поринає разом з ним до вогняної ріки. Це також натяк на зло, яке нібито то перемогло Христа на хресті, проте в кінці це була мнима перемога, бо з неї вийшла остаточна перемога над гріхом і смертю. І теж тут виразно видно справу Божого Провидіння: немає такого зла, з якого Бог був би не в стані вивести добро.

Фродо в творі Толкіна – це покірний гобіт, який проте, не зважаючи на свої обмеження, береться за важку місію. Толкін писав якось, що його роман оживлений прагненням «облагородження чи посвячення постаті покірного». У своєму листі до дівчини Дж. Барн через рік після публікації роману, 1956 року, Толкін писав про Фродо: «… прийняв отой тягар добровільно, а потім вчинив усе, що було в його силах. Був врятований (а разом з ним і Справа – через Благодать) завдяки найвищій цінності та дієвості Милосердя та пробачення кривд». А в листі, написаному в тому ж 1956 році до Амі Рональд Толкін пише: «Фродо достойний всілякої похвали, бо хоч і виснажив усю свою силу волі та тіла, дійшов до визначеної цілі і ні кроку далі. Мало хто, а можливо, що й ніхто з його сучасників не дійшов би так далеко. Тоді справу перейняла Інша Сила: Автор Роману (тут я зовсім не маю на думці себе), «та всюдисуща Особа, яка ніколи не зникає і ніколи не називається по імені» (як сказав один з критиків)».

Цікаво, що в самому кінці подорожі Фродо все-таки піддався спокусі. Перстень, який гнітив його всю дорогу, остаточно отримав над ним тимчасову перемогу – Фродо вирішив не викидати «перстень влади» до вогняної ріки, лише привласнити його собі. Ситуацію парадоксально врятував Ґолум, який наскочив на Фродо і відкусив його палець разом з перстнем. Перед цим теж деколи, у моменти небезпек, Фродо надягав перстень на палець, роблячись невидимим. Це відразу привертало увагу Всевидячого Ока Саурона, а самому Фродо ставало зле. Всі ці випадки вживання перстня не сильно співпадають з образом Христа. Христос теж мав спокуси, проте ніколи злу не піддався. Толкін свідомо ввів цей елемент, щоб показати, що використання зла, злого засобу навіть для добрих цілей остаточно не приносить добра. Тут Фродо є прообразом вже не Христа, а просто кожного з нас, людей. І є таким попередженням для нас, щоб пам’ятати, що ніколи ціль не виправдовує засобів. Якою б благородною ця ціль не була.

Після публікації останнього тому «Володаря Перстенів» 1955 року редактор газети «New Republic» Майкл Стрейт спитав Толкіна, яке значення має моральне падіння Фродо у самому кульмінаційному пункті подорожі? Один критик навіть написав, що за такий провал місії належало не віддавати почесті Фродо, але стратити його! У листі-відповіді Майклу Стрейту десь на початку 1956 року Толкін писав, що така моральна «катастрофа» є як би ілюстрацією слів з молитви «Отче наш»: «і не введи нас у спокусу». Фродо тут є образом слабкої людини, яка, хоча і має добру волю, під тягарем зла падає. Фродо вийшов з цієї «апостазії», тобто «відступництва» завдяки попередньому милосердю і пробаченню кривд по відношенню до Ґолума. І тепер фактично це не він остаточно робить вирішальний «добрий учинок», який має принести спасіння, але це робить «благодать». Зі зла Ґолума несподівано настає «спасенна» для світу – і для самого Фродо теж – подія. Звичайно, факт, що з поганого вчинку Ґолума народилося добро – це не заслуга Ґолума. Тут просто маємо справу як з таємницею зла, так і таємницею добра. А також, як було сказано, повстає перед нами картина Божого Провидіння.

Друг Фродо, гобіт Сем, який товаришує йому у дорозі і прислуговує – це прообраз ангела-охоронця. Особливо послуга Сема стала придатною у часі виснаження Фродо, а також спокус, щоб використати перстень невластиво і незгідно з довіреною місією. Відразу пригадуються ангели, які укріпляли Христа на пустині підчас спокус (див. Мт 4, 12), чи підчас борінь перед стражданнями: « “Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а твоя буде воля!” Тоді з'явився йому ангел з неба, що підкріплював його» (Лк 22, 42-43).

Якщо Сем – це образ ангела-охоронця (хоча не тільки, бо у Толкіна ніколи не має однозначних образів), то Ґендальф – це образ архангела, посланця з неба, який являється людям у людській постаті. Сам Толкін колись в одному зі своїх листів назвав Ґендальфа «втіленим ангелом». Також Ґендальф є образом старозавітніх пророків, які закликали народ та володарів до навернення, а також до рішучих дій у боротьбі зі злом.

Врешті, Ґендальф є прообразом самого Бога, милосердного і мудрого. Це він висилає Фродо на місію, щоб покінчити з перстнем. Воскресіння Ґендальфа після боротьби з Балрогом – це і прояв божественної всемогутності над смертю, а також прообраз Воскресіння Христа.

Ґендальф також наставляє Фродо, щоб не чинити зла Ґолуму: пізніше милосердя Фродо до цієї підступної постаті береться власне з настанов Ґендальфа, щоб не вбивати його, бо він ще стане у пригоді. Крім того, завжди є надія на виправлення. Ґендальф говорить до Фродо: «Не велику надію покладаю на те, що Ґолум буде оздоровлений, поки смерть не прийде по нього, проте шанс, хоч і невеликий, існує».

Прекрасний ліс, в якому живуть ельфи, Лорієн, і який не знищив Саурон – це як Едемський сад, рай, в якому жили прабатьки Адам і Єва до того часу, поки змій (якого у Толкіна теж представляє підступний Саурон) не звів людство до гріха.

Також Араґорн, король Гондору, в деякій мірі уособлює образ Христа-Царя, який посвячує себе у боротьбі зі злом, керує військом і надихає його, при цьому завжди проявляє покору і благородство. Крім того, закликає на допомогу у боротьбі зі злом Військо Мертвих – прообраз святих заступників, які під керівництвом Христа допомагають людям.

Ціла подорож «братства Перстеня» – це образ духовної дороги християнина. Подорож з тими, хто тебе підтримує у дорозі, та з тим, хто на собі несе весь тягар зла і гріха. Хто пройде цей шлях до кінця – буде спасений. Ця дорога – це прообраз хресної дороги, яку звершив свого часу Христос, яку теж повинен пройти кожний християнин, беручи свій «щоденний хрест». На цій дорозі, крім товаришів, є також багато різних елементів, які підкріплюють, або захищають. Хліб ельфів, яким живляться гобіти у подорожі – це як Євхаристія, яка живить християнина у його християнському житті. Ґолум-грішник не може споживати цього хліба, лише коли трохи куштує, то ним плюється. Флакон, який має здатність світитися, і який Фродо подарувала Ґаладріель, владичиця ельфів, це як «світло істини», світло Євангелія, яке освітлює дорогу і відганяє сили зла і гріха. Кольчуга з міфріла, подарована Фродо Більбо Торбінсом, захищає Фродо від ворожих стріл і ударів меча, а ельфійський меч, теж подарунок Більбо, який світиться при наближенні орків, здатен завдати смертельних ударів там, де цього не може зробити звичайна зброя. Відразу пригадуються слова Апостола Павла з Послання до Ефесян: «Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським. Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах. Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися. Стійте, отже, підперезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливості і взувши ноги в готовість, щоб проповідувати Євангеліє миру. А над усе візьміть щит віри, яким здолаєте згасити всі розпечені стріли лукавого. Візьміть також шолом спасіння і меч духовний, тобто слово Боже» (Еф 6, 11-17).

Всі герої подорожі як би відповідають на питання: як осягнути щастя? Присвятити себе добрій справі, йти за голосом сумління, допомагати один одному у дорозі. Є також на дорозі багато перешкод, як особистих – тягар зла, втома, спокуси, так і зовнішніх – передусім назґули Саурона, які постійно переслідують подорожуючих, щоб їх вбити і відібрати перстень. Це були ті, які колись отримали дев’ять перстнів, призначених людям, проте поступово підкорились своїм перстням, замість панувати над ними, а остаточно підкорились і головному перстню, який викував Саурон, і таким чином стали його слугами. Головний назґул колись поранив Фродо, і ці рани Фродо постійно відчував, навіть після виконання місії. Тут знову видно прообраз Христа, якого пробили цвяхами на хресті, і який мав рани навіть після Воскресіння.

Також у «Володарі Перстенів» видно виразно з одного боку надприродну силу, яка товаришує і допомагає братству Перстеня – це як благодать Божа, без якої не можливий був би успіх, а з другого боку – зусилля самих героїв, самопосвята, жертовність, тобто співпраця з благодаттю, без чого також не можливе було реалізувати план перемоги над силами зла. Тут видно ехо знаменитої формули святого Августина з його «Сповіді», що «Бог сотворив нас без нас, але не спасе нас без нас». Благодать Божа – це основа нашого спасіння, проте людська воля повинна свобідно прийняти цю благодать, співпрацювати з нею, примножити її, як отриманий талант, у виді плодів, добрих учинків, і відповісти за це примноження в кінці. Люди – це не пасивні творіння в руках Божої благодаті, від яких нічого не залежить, лише Бог довіряє їм їхні життя, щоб прожили його добре, вибираючи добро, вибираючи Його волю, і під Його натхненням осягали добрі цілі. «Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його» (Мт 11, 12). Ця сила – це сила волі, це людська співпраця, це зусилля, щоб з Божою допомогою дійти до Царства Божого. Без цього людського зусилля, без сили волі Божа благодать буде як зерно, кинуте на дорогу, чи на безводний ґрунт, або у терня – жодне з них не принесе плоду.

Зрештою, світ Середзем’я, який змалював Толкін, не є чорно-білим. Ті, які стоять по стороні Добра, мають теж слабкості, спокуси, і деколи їм навіть піддаються, особливо під впливом Перстеня влади. А ті, які злі, у задумі автора завжди мають шанс виправитися, їх зіпсуття не є остаточним, все залежить від їхнього вибору. Говорячи християнською мовою, Бог нікого не позбавляє своєї благодаті, ніколи не дозволяє виривати передчасно «кукіль з поміж пшениці».

До речі, сам термін «Середзем’я» Толкін взяв з твору одного англійського монаха Кіневульфа, який жив у VIII-му столітті і написав поему «Христос». Середзем’я – це не щось «посеред» інших земель (хоча інші землі теж у Толкіна є), але це щось «між» небом і підземеллям, між раєм та пеклом. Тобто це наш світ, в якому живуть сотворені Богом народи, проте їх остаточне призначення не тут, в Середзем’ї. Однак, народи покликані розвивати Середзем’я, дбати про нього, боротися зі злом, поки живуть на ньому, бути солідарними між собою.
Останні сторінки «Володаря Перстенів» описують визволення Гобітанії, тобто Шир, від військ Сарумана і перемогу над ними. Під кінець Фродо закінчує писати книгу «Загибель Володаря Перстенів та Повернення Короля». Вручає цю книгу Сему і каже, що вона ще дещо недокінчена, решту хай він допише сам. Тут знову для християнина натяк на Євангеліє, яке Христос вручив своїм учням, решту натомість дописала Церква, починаючи від Діянь Апостолів і потім через своє вчення і Традицію.

Одна з останніх сцен книги – це відплиття Фродо, Більбо та Ґендальфа разом з ельфами зі Срібної Гавані до Валінору, тобто до «Країни Безсмертних». Сем зі сльозами проводжав свого друга Фродо, проте Фродо потішає його, говорячи, що колись і він долучиться до нього. А поки, хай залишається тут замість нього. Крім того, називає Сема «твердинею твердинь», і пророкує йому бути Головою Гобітанії. Тут християнин відразу пригадає собі сцену Вознесіння Христа, коли учні також засумували за Вчителем, який полишав їх самих. Крім того, Сем у даному випадку, який залишається замість Фродо – це як учень Христа Петро, названий «каменем», на якому Христос будує свою Церкву, і якого Христос залишає після себе «пасти його овець» (див. Йн 21, 15-19).

В одному з листів до свого сина Майкла (одного з чотирьох дітей Толкіна), датованого 1 листопада 1963 року, автор «Володаря Перстенів» писав: «Мене самого переконує примат Петра, та й якщо роздивитися по світі, не залишається багато сумнівів, яка з Церков (якщо християнство справжнє) є Істинною Церквою, вмираючою, але живою, продажною, але святою, тією, що сама реформується, і тією, що знову стає Храмом Духа. Для мене, однак, це Церква, головою якої на землі є Папа… «Паси вівці мої» – це було останнє доручення св. Петру, а так як Його слова завжди треба перш за все розуміти дослівно, допускається, що слова ці відносилися перед усім до Хліба Життя». Тобто, Толкін тут виражає досить високу думку, що примат Петра – це передусім «буди предстоятелем в Євхаристії» у цілій Церкві.
Редактор листів Толкіна, а також його біограф, Гамфрі Карпентер, син англіканського єпископа Оксфорду, у виданому 1981 року збірнику «Листів Толкіна» («The Letters of J.R.R.Tolkien»), подає також коментарі Толкіна до своїх листів. Цю свою думку про примат Петра Толкін так прокоментував у приписі: «Ми не повинні забувати однак мудрих слів Чарльза Вілліамса, що нашим обов’язком є турбуватися про справжній та встановлений вівтар, хоча Святий Дух може зіслати вогонь і деінде. Бога не можна обмежувати… Він може для своєї Благодаті вибрати кожну дорогу. Благодаттю є теж любити нашого Господа та іменувати Його Господом і Богом… Однак, говорячи інституціонально і не про поодинокі душі, дорога повинна врешті йти у визначеному їй напрямку, тому що інакше згубиться в пісках. Крім Сонця є ще блиск Місяця… Якби усунути Сонце, Місяць став би невидимим. Чим було б тепер християнство, якби Римська Церква була знищена у минулому?».
 
***
Міф – це розповідь, в якій укритий певен сенс. Якщо елементи міфу найчастіше і видумані, то укритий глибокий сенс найчастіше має місце в реальності. Один з найбільших релігієзнавців ХХ-го століття Мірче Еліаде у своїй книзі «Аспекти міфу» давав визначення міфу як «дійсної, реальної події», сакральної, значимої і яка слугує за приклад для наслідування. Міф доносить людині певну мудрість і певну правду. Якщо людина не в змозі піти глибше, до суті, а зупиниться лише на зовнішніх елементах, тоді потрактує міф як казку, а всю історію, як таку «якої не існує в реальності». Натомість таємницю Бога чи Його дії навряд чи можна у якийсь спосіб описати прямо, звичними для нас методами чи жанрами, що описують реальність.

Звідси виникає питання, чи особа, яка позбавлена засадничих знань християнства, в тому теж основних правд католицької віри, чи яка знає лише поверхово Святе Письмо без розуміння його глибшого сенсу, побачить Бога чи Христа у творі Толкіна? Можливо, що ні. Не відразу. Проте, напевно чи «Сильмариліон», чи «Володар Перстенів» будуть певними правильними стежками, які вже скеровані до тих правд. Людина, яка читатиме ці твори, на ці стежки стане. Як далеко по них пройде, залежатиме від її «інтелекту та особистого досвіду». А також від прагнення пізнання істини.

Колись, у XVI-му столітті, відомий домініканський богослов Мельхіор Кано (1509-1560) написав книгу «De locis theologicis», «Про теологічні джерела». Там, серед різних джерел (всіх Кано нараховує 10), з яких черпає теологія, і першим з яких я Святе Письмо, є також «людські раціональні істини», «філософія» та «історія». Для Мельхіора Кано це були джерела, у ієрархічному порядку, з яких Церква черпає правди, прямо чи посередньо, про які навчає, або які допомагають краще зрозуміти ці правди. Якщо Бог є творцем всього істинного та раціонального, то воно не може заперечувати об’явленому, лише до нього приводити і його підтверджувати. В тому теж література. Прикладом такої літератури, без сумніву, можуть бути твори Джона Толкіна, у певному сенсі одного з найбільших богословів ХХ-го століття, і ці твори, власне, не замінюють Святе Писання, але можуть до нього привести, подібно, зрештою, як і інші середники чи люди, які приводять когось до Слова Божого і до самого Бога.

о.Петро Балог
Запрошуємо на нашу Facebook-сторінку!
Ви вже поставили like?
Якщо ви помітили помилку в тексті, виділіть її та натискаючи Ctrl+Enter


Додати коментар
Або водите через соціальні мережі
Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий

Запрошуємо на нашу Facebook-сторінку!
Ви вже поставили like?
Читають Коментують
8 грудня з 12-ї до 13-ї – Година ласк
26 905
З усією впевненістю хочу сказати лише одне: «Розлучення – це ворота до пекла»
24 865
Молитвою і постом Бог може зупинити і зло безпліддя
18 451
Притча про жінку, яка дуже переживала за свою дитину
15 912
Не можеш зрозуміти який Божий план для твого життя? Постав собі 5 запитань
7 378
7 помилок, які ми чинимо з любові до дітей
7 316
Послання Богородиці, Цариці миру, через візіонерку Мір’яну Драгічевич-Солдо, 2 грудня 2017 р.
7 036
Як я робила аборт
5 748
“Постіть серцем”: Піст і вдячність
5 178
15 діл милосердя, про які ми часто забуваємо
4 634
Як молитва на вервиці змінювала хід історії: найцікавіше
4 186
"До одного святого привели одержиму бісом і зцілення було можливим, якщо святий візьме на себе цю одержимість, і він взяв", - отець Петро Лопатинський
3 947
Глава УГКЦ: «Той, хто думає, що у своєму житті що-небудь здобув сам, є немудрий»
3 797
5 практик, що відчиняють двері твого дому для диявола
3 766
ЯК БРАТИ УЧАСТЬ У ЛІТУРГІЇ?
3 286
Що не так з братом Ілією з Кальві, або чи все гаразд з нашою вірою? - Блог Сергія ІВАНИЦЬКОГО
3
Свята Маргарита Шотландська, вдова
2
10 глибоких християнських фільмів, заснованих на реальних подіях
2
Чи третя година ночі насправді "година диявола"?
2
Люди працюють щонеділі і у святкові дні, і на них сипляться біди
2
"Батюшка! Обвінчайте нас, ми вже два тижні живемо разом, познайомилися на дискотеці. Більше не хочемо жити в гріху. Якщо ви нас не обвінчаєте, то будете мати гріх!" Я пінками вигнав їх аж на вулицю Соборну через сходи храму..." - отець Юстин РУСИН
2
"Марші ЛГБТ можуть знищити Україну! Я б не хотів, щоб ми продали Україну за безвіз" - владика Ян Собіло
2
Як встигати виконувати 90% роботи до обіду: 16 порад
1
Я зрозумів, що вервиця є найсильнішою зброєю проти всякого зла в цьому світі
1
Вся правда про чистилище
1
МОЛИТВИ ЗА ЗДОРОВ'Я ДІТЕЙ
1
Зарваницька чудотворна ікона об’єднує тисячі українських заробітчан Італії у молитві за Україну
1
Легендарний екзорцист: "Одного разу диявол сказав: «Не кричи, бо я оглухну»."
1
Свята Фаустина, монахиня
1
Чи дійсно існує пекло?
1
 
Третина релігійних євреїв США – християни
За 100 років кількість православних християн у світі більш ніж подвоїлася
Католиків стало більше на 12,5 мільйона
В Ірані все більше молодих людей приймають Христа
У католицькій Церкві підрахували, скільки мирян припадає на одного священика
Краще за тиждень
Мультимедія
«Україна вистояла!» - Глава УГКЦ про найважливіше у 2017 році
Запрацювала Фабрика Святого Миколая!
Танцівниця без ноги. «Іноді з добрими людьми стаються прикрі речі»
«Ніхто не має мандату на насилля ? ні влада, ні опозиція», - Глава УГКЦ
ІНСАЙТ. Про музику, яка виховує молодь