Йоан Павло-ІІ показав на мене пальцем і сказав: Ось – Одеса! - Блог отця Олександра ЧУМАКОВА

22 жовтня Католицька Церква згадувала Великого святого.  Своїми мемуарами про особисті зустрічі з легендарним понтифіком ділиться наш автор,  прекрасний священик,  і вправний майстер слова

Фотографи з «Обсерваторе Романо» встигали створити фіксацію нашого живого спілкування. Але від дивної серії фотознімків, що були зроблені у Ватикані задушливим серпневим днем 1988 року, у мене лишилося тільки два. І ті два знімки я вже нікому не віддам – марно прохати. Вони будуть супроводжувати мене до кінця життя. І перед тим, як відправитись в Останню Подорож хочу мати їх перед очима.

Чомусь я впевнений: він не залишить мене й тоді, коли моє життя почне змінюватись – але не закінчиться, і коли впаде злиденний курінь земного тілесного життя, він опиниться обіч, щоби забезпечити супровід до Небесної Батьківської Оселі.

Він, який був явленим Божим чудом для всієї планети, водночас був досконало персональним дивом Божого доторку до істоти кожного з нас. Багато хто дав собі змогу усвідомити надзвичайне позачасове – Вічне! – значення Нетлінної Зустрічі, яка відбувалась через зустріч з ним. Так само і я всевишньою благодаттю запричастився цій Зустрічі і цій Присутності через занурення в глибину погляду Івана Павла ІІ, через сверхкосмічний доторк його вселенської долоні.

Дві фотографії, де ми зустрічаємося очі в очі, де ми ось-ось доторкнемося долонями, де я тягнуся до нього, як новостворений Адам до Отця з фрески Мікеланджело в Сікстинській капелі… Ті, що бачили їх не для сміху вражено питалися: оце в чорному – це Ви, отче Олександре, - а той у білому?..

Було трохи смішно: це ж Він – Іван Павло ІІ. Так – ми зустрічалися. І не раз. Розмовляли. Він пам’ятав про мене. Увійшов – і впізнав, і показав на мене пальцем і сказав: «Ось – Одеса!» - «Так, Святий отче, - відповідаю, - Одеса!» - «Одеса – це ксьондз Хоппе, привітай його від мене при нагоді…» - усміхається він мені усмішкою, яка була єдиною такою у світі.

Він пам’ятає нашу зустріч в Кельцах, за півтора місяці до Всесвітнього Дня молоді в Ченстоховій. Він пам’ятає прохання, яке було вразило його: «Благословить салезіянам обійняти Схід!»

- і тоді він положив мені на голову свої руки – начебто дві Вселених зійшлися наді мною і я втопився у Божому Безмежжі – і промовив так, що я на все життя від тоді маю зразок звучання того, що ПРАВДИВО є благословенням: «Благословляю Дону Боско обійняти Схід – йдіть до Уралу і далі…

Благословляю тебе в Ім’я Отця і Сина і Святого Духа виконати те, що призначив тобі Господь»…

В той рік було створено чудо: всупереч всім неможливостям и привели до Ченстохової на зустріч зі Святим Отцем майже тисячу юнаків і дівчат з Одеси – радянських, нетямущих, що гадки не мали, щоби опинитися за кордоном, увійти в планетарний молодіжний контекст, триматися за руки з однолітками всіх континентів і разом з ними співати «Абба – Отче!» - бачити розпромінене неземним світлом зосереджене обличчя Римського Первосвященика, чути його неповторний голос, збирати в серцю слова, які здебільш були незрозумілими і надважливими водночас… і повернутися в надра СРСР, щоби з екранів ТВ почути гнусаві голоси «лицарів на годинку» від ГКЧП – і не піддатися відчуттю трагедії, бо з глибини душі ширив навічно пам’ятний голос Велетня Духу, що кликав до оновлення – і перемагав. І переміг. І почалася нова епоха і новий етап всесвітнього руху до Царства Божого. І ми вже мали у цьому свою участь.
А потім, на порозі зміни тисячоліть він говорив українській молоді на Сихівському майдані. Була злива – і Небеса оновлювали наше хрещення. А він жартував: «Дощ йде – діти ростуть». Його промова була пророчою. Він привіз нам дарунок – найнеобхідніший у моменті переходу від рабства до Нового Життя. Він привіз нам в дар Декалог – Десять Заповідей Божих – і закликав: «Українське юнацтво! Не бійтеся бути святими! Не бійтеся йти проти течії! Прийміть свою українську історію, як свою особисту, - не тільки в тому, що в ній є прекрасного, але прийміть її цілісно, з усіма трагедіями, біллю, протиріччями… прийміть, як свою власну історію – і створюйте її далі, як свою власну…»

Чи ми почули його? Чи ми почули його тоді? Чи ми чуємо його тепер?

Що сталося з Небесним Даром, який він привіз нам? Де блукають розсіяні по світах сини і дочки України, що стояли тоді на Сихівському майдані? Чию історію вони тепер проживають – замість заповітної своєї, української? І чи вистарчить нам мужності і рішучості повернутися до пророчого дарунку Івана Павла ІІ тепер, коли не нашою – Божою! – волею ми всупереч всьому просуваємося до оновлення життя?

…Ми зустрілися востаннє в задушливому серпні 1998 року, коли трагедія кривавих виборів кучмінської епохи підважила існування всіх ініціатив і звершень, що ми встигли побудувати в Ім’я Боже. Надзвичайна спека у Римі – і нема шансів на зустріч з папою. Він слабий і не виїжджає з Кастельгандольфо.

В передостанній день сталося чудо: оголошена загальна аудієнція, і ми маємо на ній бути. Але це був тільки початок чуда.

Коли ми, насичені його словами, готові були виходити, до нас підійшов служитель і сказав: «Святіший Отець просить українську делегацію до окремого приміщення на спеціальну зустріч».

Він увійшов – слабий і могутній водночас. Ми всі відчули одне: його око, як могутній прожектор, вихопило нас із життєвої темряви, висвітлило, не залишило нічого затіненого… І – хвиля радості – радості не від світу цього.

Він показав на мене пальцем і сказав: Ось – Одеса!.. Одеса – це ксьондз Хоппе, привітай його від мене при нагоді!

Я тричі починав йому говорити про Світлий Дім – недержавний притулок для бездомних дітей, який був створений мною задля його келецького благословення… а він відповідав: Wiem - знаю… аж доки до мене не дійшло, що він дійсно ЗНАЄ.

«Чого потрібуєш?»

Кажу: «Отче, Вашого благословення!»

І я отримав його. І разом з благословенням отримав силу і можливість на неймовірні речі, які окремій людині не під силу.
Два слова дав він мені навздогін благословенню:
- не піддавайтеся комуністам!

- І – «Все витримай і стій міцно!»

За декілька тижнів тріумфуюча комуна підняла спробу знести з обличчя землі малесенький притулок Світлий Дім – місце останньої надії тих малюків, у яких відібрали і саму можливість надіятися. Не в людських силах було протистояти комунячій пошесті, що регочучі поверталася з тріумфом. Але душа співала ті два слова, які він подарував, як заповіт, - і я вистояв, і прикрив собою дітей. І Світлий Дім вистояв. І надія не згасла.

Потім прийшов той день, коли він прийняв Небо і Небо прийняло його; коли, йдучи до Дому Отця він міцно обійняв весь світ, всіх нас – і не відпустив; коли переступив поріг надії і увійшов до Нового Життя. І від того часу відчуття його присутності поряд ніколи не покидало мене.

Ось переді мною дві фотографії. І образ, де він по дитячому поклав голову – змучену турботами отця і брата голову – на коліна Матінки Божої.
Я, невдаха, кожного дня вчуся робити так само.

Йой, як же не вдається – але є надія і є голос, який каже не піддавайся, все витримай і міцно стій!

Я знаю, що підстав для тріумфализму нема:
ми були від нього у захваті настільки, що задля наших емоцій не завжди звертали увагу на його слова і їх зміст і сенс;
ми занадто швидко забували те, що він нам пророчо говорив і доручав;
і не один раз ми просто кажучи зраджували його, як блудний син зраджував свого батька – але лише для того, щоби колись дійти до себе і повернутися до рідного порогу.

Прийшов час

Час повертатися. Час прийти до тями. Повернутися до себе.
Час оновити пам'ять батьківських слів – і що скажемо?
Скажемо: повстану і піду до мого батька, і скажу йому… скажу: «Святий отче Іоанне Павле ІІ – ось я, - прийми, благослови і влаштуй за порогом надії – у Домі Отця, бо ми повертаємося…»

Свящ. Олесь Август Чумаков